Другий день нового року (гарний збіг, хоча коли таке стається, дати не мають значення), на вулиці мороз без снігу. Мало людей. Спокій. Я поверталась додому з магазину, куди наш трьохрічка мене відправив за "пивом для тата". Напевне, має значення, що температура була -16 і кришталеве повітня освіжало думки, мають значення і безумно блакитне небо, і яскраве сонце. Та все ж це декорації і на їх фоні можна було б відчувати щось інше. А я відчувала абсолютне щастя. 

Щастя, про яке не має сенсу розказувати подругам (як мінімум тих подруг треба мати), бо воно надто індивідуального покрою і нікому більше не підійде. Іти по прямолінійному спальному районі в маловідомому і нехаризматичному місті в темному одязі, невідрізняючись від оточуючих, злившись зі всіма можливими натовпами, у яких я колись бувала і у яких так боялась розчинитися. Ось розчинилась і не страшно. Я  ніби статист у власному житті. Але як бонус розвіялось те оманливе і саморуйнівне відчуття особливості, обраності, унікальності. Підліткова пиха стерлась на ноль і відчуття початку, відчуття близкості самої суті дає сили.

А ще про щастя. Ці троє людей, які по-справжньому раді мене бачити. Дорога до них і з ними - це біль. І зараз він відступив. Я не певна, що надовго. Але зараз відчуваю блаженство. Дякую за це