***

сама вдома. затишно. за вікном дощ, і далеко гримить. кіт розлігся на сірому килимі і, якби не біленьке пузико, був би зовсім непомітним. його солодкий сап беквокалить Горасу Сілверу - звучить "Song for my Father" (дякувати подкасту.

ноут, кава, французький халатик, теплий сумовитий настрій, що ділиться навпіл між музикою і тобою. ти стаєш легендою. я зовсім забула твоє обличчя, ледь пригадую голос, не впізнаю листів... але не можу позбутися тужливої потреби постійно думати про тебе. вчора в нашій історії поставила крапку. сьогодні додала ще одну. завтра...

думки

що це я розкритикувалась? чоловіки мені мої не подобаються. але ж подобались! навіть більше - якби не біль, я взагалі, певне, вдалась до ідеалізації :) головне, що я можу сказати, - вони в мене були талановиті, але нереалізовані, а відтак - жорстокі.

я дуже люблю їх таланти. 

чоловіки - слабкі, жінки - корисні?

порада самій собі: не вір власній жалості! чоловіки її не заслуговують. не тому що погані. ні! просто, як й інші природні істоти, вони дуже схильні до мімікрії. ну вдають вони! вдають!!!! прикидаються сумненькими, розчарованими, пишуть псевдорозумні тексти, пересипані харизматичниим іменами, стають у позу жалісливих зневічених героїв, що ось-ось перетворяться на Дон Кіхотів, але все чогось їм бракує. чого? потенції (читайте символічно). не вір, що вони безпорадні. вони провокують найліпше почуття жінки - жалість, а самі тим часом розважаються. і піднімаючи чергову чарку a la Висоцький, вони лишаються звичайними обивателями, тільки п'яними і сповненими однієї примітивної формули: жінки дури і хочуть тільки грошей. 

тут дозволю собі ліричний відступ. завжди мала комплекс - не брати нічого від чоловіків, щоб вони, не дай Боже, не запідозрили користі. результати не найкращі. та то вже тема інших "майстер-класів. але інших, нормальних, жінок я поділяю на дві категорії:

інфантильні дурочки (вимагають матеріальних благ, бо їм стукнуло у голову, що хтось їм щось винен)

мами (навіть як нема ще дітей, але ж інстинкт! і це природно. потреба у стабільності (не плутати з ПР), захисті...)

де я? я вірю в індивідуальні сценарії і в креатив. так я інфантильна, але маю документи, що не дура. і якщо "ти" хочеш свої невдачі та невпевненість, а ще гірше інертність звести до моєї ефемерної користі, не старайся. навряд вийде. 

подарунки долі чи Loreal

я ВИГРАЛА!!! от ніколи не вигравала у різні там акції та й не дуже брала в них участь. а тут взяла і... від LOREAL скоро має прийти посилочка з чимось приємним і безкоштовним. десь місяць тому отримала смс з пропозицією заповнити анкету на сайті компанії, 200 перших учасниць - ласунчики долі :) я була в поїзді, зв'язок був, м'яко кажучи, не дуже. те, що за нормальних (навіть не "швидкісних") умов могло б тривати хвилин 15, в мене зайняло годину. але звідкісь прийшла впертість, я довела справу до кінця, хоча вже думала, що точно і в 1000 учасниць не вміщуся. пройшов час, і саме сьогодні, коли я, забувши про ті пригоди, купила нову фарбу, мені подзвонили і порадували. якщо додати мій цілком успішний штурм залізничної каси (чи мені одній здається, що цього літа з білетами - труба!!!), то день просто геніально чудовий :)

недовіршик

знайшла чернетку, яка, очевидно, ніколи не перетворить на повноціну поезію. хай стане текстом... 

придумала собі мантру:

ти мене не вартий...

Квітка Цисик - голос дня...

голос дня! купаюсь в ньому. а ще музика... така ніжна, така багата. Квітка Цисик - співачка, яку відкрила зовсім недавно. прекрасне ретро, що говорить з душею...

а ще це... ностальгійне

не пиши про мене!

дуже дратує, що він чи не в кожному дописі натякає на мене. чи в мене шиза? та ні, натякає... кпинить, знущається, тоді просить вибачення. і все звичайно загнано в підтекст, але від того його дописи виглядають маразматичними і нескладними... виходить і тут нашкодила :(

перебіситься. але ще раз і ще раз запитую: чи не можна було лишити історії красу? невже я так багато помилялась, коли? обравши його? обравши життя-без-нього? 

маю велике задоволення від самовикриття. беру стару книгу, скажімо Камю "Сторонній" перечитую фрагмент, скажімо фінальний, який я вважала улюбленим, і більш того була певна, що багато в чому формуючим в моєму житті:

І тоді, хтозна й чому, в мені наче щось прорвалося. Я зарепетував щосили, вилаяв його і сказав, щоб він не смів за мене молитися. Я схопив його за комір сутани. В нападі обурення і злісної радості я виливав на нього те, що сколихнулося на дні моєї душі. Як він упевнений у своїх небесах! Ви тільки подивіться! Але ж усе небесне раювання не варте однієї-єди-ної жіночої волосинки. Даремно він вважає себе за живого, він-бо живий мрець. Ось я з вигляду злидар, знедолений. Але я бодай впевнений у собі, впевнений в усьому куди більше, ніж він. Я впевнений, що живу і що скоро прийде по мене смерть. Атож, ось тільки в цьому я й упевнений. Але принаймні цієї істини мене ніхто не позбавить. Я маю слушність і раніш мав, і завжди. Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інак. Ну й що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блідого світання, отепер і виявиться, що я мав слушність. Ніщо, ніщо не має ваги, і я добре знаю, чому. І він, священик, теж знає, чому. З безодні мого прийдешнього протягом усього безглуздого мого життя підіймався до мене крізь роки, що ще не настали, подих мороку, він усе рівняв на своєму шляху, і від цього все доступне мені в моєму житті ставало таким самим примарним, як і ті роки, що їх я прожив насправді. Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, хто, як і він, називають себе моїми братами. Зрозуміло йому, зрозуміло нарешті? Всі довкола — обранці. Всі, всі — обранці, інакших не буває. Рано чи пізно їх теж засудять. І його так само. То чи не однаково, якщо обвинуваченого за вбивство стратять за те, що він не плакав на похороні матері? Собака старого Саламано дорогий йому був не менше, ніж його дружина. Маленька жіночка-автомат була винна так само, як і парижанка, з якою одружився Массон, або як Марі, якій хотілося, щоб я з нею одружився. Хіба важливо, що Раймон став моїм другом, як і Селест, хоча Селест у сто разів кращий за нього? Хіба важливо, що Марі цілується зараз з якимсь іншим Мерсо? То чи розуміє пан священик, побожний смертник, що з безодні мого прийдешнього... Я задихався, вигукуючи це все. Але священика вже вирвали з моїх рук, і наглядачі погрожували мені. Він утихомирив їх і з хвилину мовчки дивився на мене. В очах йому бриніли сльози. Він обернувся й подався геть.

і відкриваю, що я-колишня, та, що навмання в книгарні обрала цю книгу та залпом прочитала її в поїзді, і плакала від несподівано вибухнувшої, перевентутої свідомості, що вже більше ніколи не поверталась у звичайний плин, і все шукала того сакрального стану - чесності з собою, чистоти бачення, перебування тут-і-тепер... та колишня зовсім, тотально, комічно не розуміла цього тексту. весело!

тішуся зі своєї нездатності до категоричності. з неспроможності нарешті підвести підсумок. за 10 років, що розділяють мене-цю від мене-тої, я можливо понабралась деякої приземленості і цей текст тепер в моїх очах містить значну частину абстрактного експериментаторства, жанглювання стереотипами, більше гри ніж викривання суті. в чому моя приземленість? в тому, що не можу вже сприймати його серйозно. АЛЕ... я все ще сумніваюсь. і навіть більше ніж колись в юнності, коли світ хоч виглядав таємничишим, але вимагав від мене більше однозначності. вірю, що і цей мій стан - не крапка...

передумала

сьогодні подумала, що я несправедлива. це ж я, а ніхто інший, шукаю в своїх почуттях недоліки, слабинку, нездійсненість. хіба не я постійно гальмую своїх "обранців" і від переляку від їх наступу придумую ефімерні перешкоди? думала-думала... і вирішила - все відпустити. зрештою, ніхто ж мені не завадить триматись своєї - красивої - версії нашої історії! з миром у серці повернулась додому, відкрила рідер, а там знову шпилька від нього у мій бік. чи я шизофренік? але зберегти той важко здобутий мир тепер важче...

чоловіки - це жінки?

я не провокую... сиджу з розведеними руками і дурнуватою посмішкою...

щоб не перетворювати стосунки на банальну тягучку з аморальними по відношенню до близьких-та-рідних наслідками, ридаючи і не вірячи, що здатна все це втримати, запропонувала більше не спілкуватись. (дурне рішення, примітивно-драматичне, але й ситуація така: щоб не зробив - помилишся). узгодили. постановили. за два тижня (для мене це - два тижня суцільної ломки) пішли смски та дзвінки. я - в ігнор. я тримаюсь. а коли пішло ниття, щоб не допустити його падіння, таки зважуюсь на листа. в досить категоричній формі з вмисними гострими кутами. у відповідь - "жорстокі ігри" на тему "ти - дитина", "я - нещасний супермен", "кохаю іншу". а пізніше ще один - "я не те мав на увазі...грався... більше не потурбую... як захочеш пиши-телефонуй".

і що це? до чого дійшли? а! не спілкуватись. тільки тепер - ЦЕ ВІН СКАЗАВ! а вважається, що це жінки-маніячки завжди хочуть, щоб останнє слово було за ними.

добре, коханий, ти виграв! але якою ціною? це кружляння мене знесилило та зневірило в тобі... who cares anyway

_

тихо-тихо... надобраніч...

Вознесенський про любов

дивлюсь одним оком фільм про Вознесенського. цитата: "Що таке любов? Для поета це легко... Якщо написав вірш - це почуття, якщо поему - це велике кохання, якщо не пишеться нема ні поеми, ні почуттів..."

(я любила...)

предісторія

зрозуміла, що немає сенсу писати історії про почуття, якщо вони не дозріли до більш-менш пристойної форми. болить-крутить-мутить, але почнеш писати - виходить потік слів та емоції, які соромно і нецікаво робити публічними (це я так, звичайно, загнула, що мій блог є публічним:D). я не боюсь показати слабкість, бо саме в цьому відчуваю силу. банально, звичайно, але це правда. те, що хтось може про мене прочитати, навряд можна використати як зброю проти мене. бо я це вилила вже з себе. а в середині - камінь! :) дорогоцінний :)

словом... готуюсь щось таке написати. хай ще помутить...

мир...

допомогло!!! ось виписалась - і стало легше. взагалі пропри все ми - друзі. наша дещо брутальна історія пішла на користь. раніше ми ніколи не сварились. якість припудрено-ванільні стосунки з вигаданими декораціями й табу. а тепер час від часу сильно чубимося, адже ні в кого нема стільки, як він каже, "різних контекстів". і в цьому більше правди. одне лише... не хочеться, щоб наші навколокультурно-літературно-політично-гендерні суперечки ховали десь в підтекстах старі образи і зводились до примітивної помсти. і саме для того, щоб цього уникнути, я пишу.

а тепер зупиняюсь... бо ось-ось підуть пафосні спогади, або сентиментальна ідеалізація.

ні! я все пам'ятаю і намагаюсь враховувати весь негативний досвід. але вірю, що достатньо сильна, щоб скористатись тим досвідом, а не зображувати з себе нещасну жертву.

мовчати шкідливо

проблема в тому, що я ніяк не навчуся себе захищати і кращого способу ніж ховатись ще не придумала. було стільки образ і ляпасів, а що я у відповідь - ніц! з одного боку, я не з тих, хто вірить у магічну силу все-обговорення: дещо треба і вимовчати, не покладаючись на миттєву емоцію. але, з другого боку, коли зачіпається гідність, треба діяти, щоб потім не жувати соплі, сотні разів прокручуючи історійки і накопичуючи злобу.

з невиговореного...

був в мене друг. хороший. для поговорити. чогось придумали попробувати полюбитись. моя помилка в тому, що з якогось дива вірила, що як він - мій давній друг, то не образить. ха! ще як крові попив. за всі нереалізовані в юності натяки, за всіх жінок колишніх і теперішніх, ще й зручніше було пити, бо я заблизько підпускала. словом, ледве вигребла я з тих стосунків. роки півтора убила (з них всього пару місяців власне зустрічались, решта - тяжка реабілітація).

але досі ще ікаються ті недосказаності. він якраз з тих, які раді поговорити про все, що чухається. згадає посеред сексу свою колишню - я це мушу знати, готую - обов'язкові коментарі, на кшталт: а та-то робить не так. і коментарі були на мою користь, але від того не легше. адже ніколи не відчувала себе на одинці з цим чоловіком, завжди хтось між нами вітав.

та найгірше не це. крапля за краплею, якось непомітно, він зумів мене переконати у моїй потворності. я рік після того, не могла позбутися комплексів. причому це робилось за певною схемою. зустрінемось на вулиці: я гарна-прегарна, бо готувалась, для нього готувалась. по очах бачу, що в захопленні, аж тут це захоплення в секунду затухає і перетворюється на кислу мину. а ввечері, коли вже отямився, починає мене роздивлятися. і фраза: "знаєш, ти сьогодні мені дуже сподобалась". "знаю", - кажу. і далі роздивляється: "знаєш, нам би треба зайнятись спортом", або щось в такого типу. і так методично, збільшуючи з кожним разом дозу критики, ніби мстить мені за щось.

а скільки грубості натерпілася від людини, яку вважала чуйним та інтелігентним. знаю, що в нього манія на чистоту, перед його приходом кожного дня дім видраювала. якось забула перчатки надягнути і руками в якийсь розчин сунулась. він унюхав - нюх мав, що собака - каже: в тебе що зараз хтось був? чогось руки спермою пахнуть. що я роблю - мовчу. мене назвали чесною давалкою, а я стерпіла, бо ... дура.

або ще: чи кожного дня міняла білизну, бо мій чистюля дуже пітнів під час сексу. якщо кажу дуже, значить дуже (btw - не раджу захоплюватись зеленим чаєм). кожного разу як він піде над ранок, я мусила прати. руками!!!. і робила я то з задоволенням - правда. бо знала: перу, щоб потім для НЬОГО послати. і якось якраз перед розривом він заявляє: "не люблю твою квартиру, та й ліжко в тебе воняє сечею". а то просто я ліжко не могла кожного дня відпирати від його ж таки поту. і що у відповідь каже всім відома своєю категоричністю, різкістю, цинічністю дамочка? вона мовчить! але чому вона мовчить? боїться втратити цей кусок дірьма? зачепити його закомплексоване самолюбство? дура вона! якби зразу давала відсіч може і його б навчила бути людиною, а не свинею.

скажете, дрібниці? хай будуть дрібниці. боляче було через такі дрібниці невимовно-нищівно. і головне - ніякі пости, щоденники, сп'янілі скарги подружкам не зарадять. бо момент втрачено і програно. найстрашніше, якщо задатися метою в наступних стосунках виправити колишні помилки. я майже не перетворилась на гримзу, що без кінця гризе та нападає. баланс треба тримати! бо одна справа, коли людина помиляється, говорить-робить недоречності, а інша - коли зациклена тільки на своїх найтонших емоціях і вимагає, щоб тільки під них стелились. не можна ставати ганчіркою!

ось таке "після-крапки" вийшло. боюсь, що далі буде... :)

перемога!

приємно себе похвалити!)
досягнення останніх днів: я навчилась точити ножі! в мирних цілях :)
колись без кінця крутили по тб кліп Шуфутинського на пісню "Ножі" про самотню жіночку, яка часто міняла чоловіків, але "гостроти" на кухні так і не діставала. та був в неї маленький сусід-лицар. словом... мені вже лицарі не потрібні! в смислі для ножів :)
віва сучасна техніка!

мульти-мудрість

роби добро і кидай його у воду... хто сказав?)

рибка в старому вірменському мультфільмі. класно сказано, цілком тягне на життєве кредо. 

навіяно вчорашнім міні-скандалом. правда, людина, що прораховує збитки-прибутки від допомоги друзям виглядає miserable... 

а це той мультик з чудово-потворною картинкою. люблю цю психоделіку :)

музика дня

треную волю. хочу спробувати дописувати щодня. терпи, мій блог, мою маячню :)

поки вихідний бездарно проходить і не обіцяє нічого особливого, тема дня - музика. останнім часом жодне з українських шоу не проходить без пісні "je suis malade". хоч вона і знаменита, і популярна, я її вперше почула у виконанні Олени Ковтун на "Укрїана має талант".

ясно, що драматизм самої співачки проймає, але щось в цій пісні мені здалось неприємним. тоді нею страждала Аліса Тарабарова на "Фабриці" - найгірше виконання: багато крику та удавання.

але мене все ще намагались переконати, що це - музика! я пошукала оригінал і вийшла на Dalida - знову ця нерівність у стилі виконання, то спів, то гавкіт. але який шарм, яка доля! я не знаю французької, але, здається все зрозуміла.

і все ж мені бракувало мелодійності й тоді я вийшла на Lara Fabian.

і все... я закохалась в цю пісню. але більш не слухаю. бо найкращий варіант це звук від Фабіан, характер від Даліди та історію і щирість Олени Ковтун.

новенький

було кепсько... по-справжньому...

почала рятуватись. традиційно звернулась до перевіреного спеціаліста - google search :)

на запитання - як рятуватись від депресії? - радять якщо не лікарів, то змінити зачіску або місце проживання  (щас!!!) 

в нас свої методи! бокал-два вина (того самого - дешевого) і хай лікарі помучаться :)

а замість чіпати волосся та переїзду (чого б це я змінювала свою затишну квартирку через якісь штани?!) я заводжу новий блог. це вже не вперше, тож метод перевірений.

провела день у пошуках альтернативного блогспоту сервісу - fail! тож поїхала по накатаній. а от про контент - нічого не гарантую. ба більше - не маю жодних планів та планок. не маю заданого настрою чи стилю, окрім хіба цієї чудової фотки, що використала у шапці. це Chip Philips та його Frosty Morning.

p.s. з досвіду: якщо депресія, як і в мене, викликана сумно-сумнівними стосунками, що скидалися на потенційно ідеальні з однієї лише причини - вони ніколи, ні за яких обставин, не могли б скластися, то рятуватись треба інтенсивно і комплексно:

1. знищити всі сентиментальні дрібнички, на кшталт смс, листів, фоток, подарунків... а найважливіше перекрити собі шляхи для комунікації. так! заблокувати чат, відписатись від його блогу, стерти телефон. це не істерика - це єдиний шанс на новий початок.

2. виговоритись: присвятити цілий вечір розмовам "як-все-було-прекрасно-і-чому-все-скінчилось" і заборонити собі надалі грузити соплями і без того терплячих друзів. 

3. не кидатися у нові почуття. єдина людина, яка після розриву потребує любові від тебе - це ти сама. і як продовження - ніяких нових дурнуватих хобі! чужі рецепти  та ентузіазм тільки розхитають віру в себе. вслухатись тільки всередину, бо (тут не боюсь банальності) в кожного з нас свій талант.

4. зчепити зуби і терпіти без надії, що все скоро пройде-забудеться. ні фіга! 

5. працювати: без сумніву, що роботи накопичилось достатньо - прямо пропорційно силі почуття :)

6. про блог я вже писала :) 

найсерйозніший допис!

так... знову починаю... в пошуках ідеальної форми... в пошуках повної ідентичності... в пошуках самої себе...

а хто сказав, що ми можемо реалізуватися поза літерами... сьогодні без літер ми не існуємо... 

історія найкарколомнішого успіху сьогодні - це найчастіше історія віртуальності.

але мені не потрібна слава чи успіх. мені потрібна правда про себе. і я маю серйозний намір її здобути. 

(хіхікаю)

серйозний? це що значить? що я покладу все на карту цих текстів? ні! я лишила купу варіантів відступу, щоб не дай Боже не ризикнути свідомістю. 

(задумалась)

саме вона - моя свідомість - закапелок неволі. буду долати. є шанс. є приклади перемог. але не треба мене вчити! всякі психологічні штучки, східні філософії на роздріб, міщанська мудрість викликають в мене агресію. 

- повертаю трохи назад -

правда про себе... десь посередині між мною та іншими... я готова уважно вслухатися, говоріть ;)

?

пробую повернути час...