8

про 8 березня

кілька років в мене була ломка свідомості і, очевидно, ще не закінчилась. 

я розумію, що історія свята не така придуркувата, як його сучасне виконання.

я бачу тьму жіночок, для яких цей день як мед для Вінні-Пуха і мені не шкода для них нічого, вони такі милі.

я терепіти не можу галасу феміністок, що протестують проти святкування: не святкуєте - не псуйте його тим, кому це дорого (сьогодні, правда, цей галас змінився на феміністичні філософствування = не можеш побороти - мусиш очолити... знову).

я здригаюсь від вітань, адресованих "жіночій статті" (виду, роздяду, класу?)

я гидую вагінальністю дійства

я противлюсь лицемірству суспільства

я оминаю будь-що з присмаком совка

а що я? а я відчуваю себе як на 9 травня: святкують перемогу, а фашисти на кожному куті

я захоплююсь Савченко 

я захоплююсь Стусом

я ставлю їх в один ряд

я знаю, що вони жінка і чоловік

я не бачу приводів для свята

сліпота і безпорадність - привід для скорботи

тобі, мій хороший, трохи непощастило зі мною. бачиш, яка я зла. мені так погано часом і я шукаю винних, а поруч тільки ти.
і вчора так було. найшов настрій - і тебе засипала звинуваченнями. якесь кіно подивилась, якіхось історій начиталась, озираюсь - а в мене не все як у казці, і "а ну іди сюди, мальчік".
Але те, як швидко моє тіло є на тебе, навідь після "останньої краплі", найбридкіших звинувачень (пробач-пробач-пробач мені, бо все неправда. я і так після нападу гніву просила тебе сказати, що це не правда). і лише одного доторку достатньо, щоб я хотіла тебе так, ніби нічого і не було. і потім весь наступний день я згадую і здригаюсь від спогадів про такі справжні, невидумані, теплі доторки. я все пам'ятаю: і як силою притягнув до себе, і як "обіцяв" що нічого не буде, тільки потрагаєш :), і як ласкав рукою, і волосся, і яким молодим ти мені здався, прям юнак, але вмілий і впевнений (впевнений пользоватєль, як ти кажеш).

я у всьому в собі сумніваюсь, я багато чого псую там, де все добре.
та в одному можу бути певна - з тобою мені повезло, і так, тільки ти мене витерпиш ;)

Другий день нового року (гарний збіг, хоча коли таке стається, дати не мають значення), на вулиці мороз без снігу. Мало людей. Спокій. Я поверталась додому з магазину, куди наш трьохрічка мене відправив за "пивом для тата". Напевне, має значення, що температура була -16 і кришталеве повітня освіжало думки, мають значення і безумно блакитне небо, і яскраве сонце. Та все ж це декорації і на їх фоні можна було б відчувати щось інше. А я відчувала абсолютне щастя. 

Щастя, про яке не має сенсу розказувати подругам (як мінімум тих подруг треба мати), бо воно надто індивідуального покрою і нікому більше не підійде. Іти по прямолінійному спальному районі в маловідомому і нехаризматичному місті в темному одязі, невідрізняючись від оточуючих, злившись зі всіма можливими натовпами, у яких я колись бувала і у яких так боялась розчинитися. Ось розчинилась і не страшно. Я  ніби статист у власному житті. Але як бонус розвіялось те оманливе і саморуйнівне відчуття особливості, обраності, унікальності. Підліткова пиха стерлась на ноль і відчуття початку, відчуття близкості самої суті дає сили.

А ще про щастя. Ці троє людей, які по-справжньому раді мене бачити. Дорога до них і з ними - це біль. І зараз він відступив. Я не певна, що надовго. Але зараз відчуваю блаженство. Дякую за це