песимістичне

Тяжко мучусь від незадоволеності, від злоби. Навіть порожнеча відступила перед постійною напругою. Бракує відвертості. І практики спілкування. І вміння розслаблятись.
Що мені треба? Найбільше за все. Яке питання слід закрити, щоб знову радіти?

Хочеться, щоб від мене щось залежало, щоб я могла змінювати те, що вважаю несправедливим. Але не вистачає сміливості, можливо, звідси і ця озлобленість.

Тяжко бути посередністю, підраховувати свої не-звершення. Чекати на наступну вікову кризу... Витягувати одну сіру смугу за іншою, без надії на барви. Боятися його старості більше за своєї, бо може не вистачити сили виконати святий обов'язок - бути вірною опорою у горі та радості.

Ці ігри в капризне дитя... дістала саму себе. Певне мені ліньки придумувати інші способи маніпуляції, хоч і більш ефективні... День за днем обов'язки приправлені надутими губками, слізками, буркотінням... Схаменутись треба... Він - мудрий, коли каже, що життя коротке.
З його вуст навіть відоме стає прозорою і такою потрібною істиною.

хто я

Без контексту все, що напишу, виглядатиме дивно. Усвідомлюю і продовжую, бо тягучі контексти - вороги писання.
Часом боюсь, що втратила своє "я". І судячи з того, що на питання до себе: "а хто ж я", відсутня хоч якась туманна відповідь, мої страхи небезпідставні.
Хто я для батьків? Банально вічна дитина.
Хто для СвК - спогад про цікаве минуле та надія, що в мені ще є запал.
Хто я для чоловіка - мати його дитини.
Хто я для себе - жмут нервів, вічно незадоволений всім навколо, такий злий, що зуби среготять.
Хто я для інших - я не існую...