кілька років в мене була ломка свідомості і, очевидно, ще не закінчилась.
я розумію, що історія свята не така придуркувата, як його сучасне виконання.
я бачу тьму жіночок, для яких цей день як мед для Вінні-Пуха і мені не шкода для них нічого, вони такі милі.
я терепіти не можу галасу феміністок, що протестують проти святкування: не святкуєте - не псуйте його тим, кому це дорого (сьогодні, правда, цей галас змінився на феміністичні філософствування = не можеш побороти - мусиш очолити... знову).
я здригаюсь від вітань, адресованих "жіночій статті" (виду, роздяду, класу?)
я гидую вагінальністю дійства
я противлюсь лицемірству суспільства
я оминаю будь-що з присмаком совка
а що я? а я відчуваю себе як на 9 травня: святкують перемогу, а фашисти на кожному куті
я захоплююсь Савченко
я захоплююсь Стусом
я ставлю їх в один ряд
я знаю, що вони жінка і чоловік
я не бачу приводів для свята
сліпота і безпорадність - привід для скорботи
