***

сама вдома. затишно. за вікном дощ, і далеко гримить. кіт розлігся на сірому килимі і, якби не біленьке пузико, був би зовсім непомітним. його солодкий сап беквокалить Горасу Сілверу - звучить "Song for my Father" (дякувати подкасту.

ноут, кава, французький халатик, теплий сумовитий настрій, що ділиться навпіл між музикою і тобою. ти стаєш легендою. я зовсім забула твоє обличчя, ледь пригадую голос, не впізнаю листів... але не можу позбутися тужливої потреби постійно думати про тебе. вчора в нашій історії поставила крапку. сьогодні додала ще одну. завтра...

думки

що це я розкритикувалась? чоловіки мені мої не подобаються. але ж подобались! навіть більше - якби не біль, я взагалі, певне, вдалась до ідеалізації :) головне, що я можу сказати, - вони в мене були талановиті, але нереалізовані, а відтак - жорстокі.

я дуже люблю їх таланти. 

чоловіки - слабкі, жінки - корисні?

порада самій собі: не вір власній жалості! чоловіки її не заслуговують. не тому що погані. ні! просто, як й інші природні істоти, вони дуже схильні до мімікрії. ну вдають вони! вдають!!!! прикидаються сумненькими, розчарованими, пишуть псевдорозумні тексти, пересипані харизматичниим іменами, стають у позу жалісливих зневічених героїв, що ось-ось перетворяться на Дон Кіхотів, але все чогось їм бракує. чого? потенції (читайте символічно). не вір, що вони безпорадні. вони провокують найліпше почуття жінки - жалість, а самі тим часом розважаються. і піднімаючи чергову чарку a la Висоцький, вони лишаються звичайними обивателями, тільки п'яними і сповненими однієї примітивної формули: жінки дури і хочуть тільки грошей. 

тут дозволю собі ліричний відступ. завжди мала комплекс - не брати нічого від чоловіків, щоб вони, не дай Боже, не запідозрили користі. результати не найкращі. та то вже тема інших "майстер-класів. але інших, нормальних, жінок я поділяю на дві категорії:

інфантильні дурочки (вимагають матеріальних благ, бо їм стукнуло у голову, що хтось їм щось винен)

мами (навіть як нема ще дітей, але ж інстинкт! і це природно. потреба у стабільності (не плутати з ПР), захисті...)

де я? я вірю в індивідуальні сценарії і в креатив. так я інфантильна, але маю документи, що не дура. і якщо "ти" хочеш свої невдачі та невпевненість, а ще гірше інертність звести до моєї ефемерної користі, не старайся. навряд вийде. 

подарунки долі чи Loreal

я ВИГРАЛА!!! от ніколи не вигравала у різні там акції та й не дуже брала в них участь. а тут взяла і... від LOREAL скоро має прийти посилочка з чимось приємним і безкоштовним. десь місяць тому отримала смс з пропозицією заповнити анкету на сайті компанії, 200 перших учасниць - ласунчики долі :) я була в поїзді, зв'язок був, м'яко кажучи, не дуже. те, що за нормальних (навіть не "швидкісних") умов могло б тривати хвилин 15, в мене зайняло годину. але звідкісь прийшла впертість, я довела справу до кінця, хоча вже думала, що точно і в 1000 учасниць не вміщуся. пройшов час, і саме сьогодні, коли я, забувши про ті пригоди, купила нову фарбу, мені подзвонили і порадували. якщо додати мій цілком успішний штурм залізничної каси (чи мені одній здається, що цього літа з білетами - труба!!!), то день просто геніально чудовий :)

недовіршик

знайшла чернетку, яка, очевидно, ніколи не перетворить на повноціну поезію. хай стане текстом... 

придумала собі мантру:

ти мене не вартий...

Квітка Цисик - голос дня...

голос дня! купаюсь в ньому. а ще музика... така ніжна, така багата. Квітка Цисик - співачка, яку відкрила зовсім недавно. прекрасне ретро, що говорить з душею...

а ще це... ностальгійне

не пиши про мене!

дуже дратує, що він чи не в кожному дописі натякає на мене. чи в мене шиза? та ні, натякає... кпинить, знущається, тоді просить вибачення. і все звичайно загнано в підтекст, але від того його дописи виглядають маразматичними і нескладними... виходить і тут нашкодила :(

перебіситься. але ще раз і ще раз запитую: чи не можна було лишити історії красу? невже я так багато помилялась, коли? обравши його? обравши життя-без-нього? 

маю велике задоволення від самовикриття. беру стару книгу, скажімо Камю "Сторонній" перечитую фрагмент, скажімо фінальний, який я вважала улюбленим, і більш того була певна, що багато в чому формуючим в моєму житті:

І тоді, хтозна й чому, в мені наче щось прорвалося. Я зарепетував щосили, вилаяв його і сказав, щоб він не смів за мене молитися. Я схопив його за комір сутани. В нападі обурення і злісної радості я виливав на нього те, що сколихнулося на дні моєї душі. Як він упевнений у своїх небесах! Ви тільки подивіться! Але ж усе небесне раювання не варте однієї-єди-ної жіночої волосинки. Даремно він вважає себе за живого, він-бо живий мрець. Ось я з вигляду злидар, знедолений. Але я бодай впевнений у собі, впевнений в усьому куди більше, ніж він. Я впевнений, що живу і що скоро прийде по мене смерть. Атож, ось тільки в цьому я й упевнений. Але принаймні цієї істини мене ніхто не позбавить. Я маю слушність і раніш мав, і завжди. Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інак. Ну й що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блідого світання, отепер і виявиться, що я мав слушність. Ніщо, ніщо не має ваги, і я добре знаю, чому. І він, священик, теж знає, чому. З безодні мого прийдешнього протягом усього безглуздого мого життя підіймався до мене крізь роки, що ще не настали, подих мороку, він усе рівняв на своєму шляху, і від цього все доступне мені в моєму житті ставало таким самим примарним, як і ті роки, що їх я прожив насправді. Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, хто, як і він, називають себе моїми братами. Зрозуміло йому, зрозуміло нарешті? Всі довкола — обранці. Всі, всі — обранці, інакших не буває. Рано чи пізно їх теж засудять. І його так само. То чи не однаково, якщо обвинуваченого за вбивство стратять за те, що він не плакав на похороні матері? Собака старого Саламано дорогий йому був не менше, ніж його дружина. Маленька жіночка-автомат була винна так само, як і парижанка, з якою одружився Массон, або як Марі, якій хотілося, щоб я з нею одружився. Хіба важливо, що Раймон став моїм другом, як і Селест, хоча Селест у сто разів кращий за нього? Хіба важливо, що Марі цілується зараз з якимсь іншим Мерсо? То чи розуміє пан священик, побожний смертник, що з безодні мого прийдешнього... Я задихався, вигукуючи це все. Але священика вже вирвали з моїх рук, і наглядачі погрожували мені. Він утихомирив їх і з хвилину мовчки дивився на мене. В очах йому бриніли сльози. Він обернувся й подався геть.

і відкриваю, що я-колишня, та, що навмання в книгарні обрала цю книгу та залпом прочитала її в поїзді, і плакала від несподівано вибухнувшої, перевентутої свідомості, що вже більше ніколи не поверталась у звичайний плин, і все шукала того сакрального стану - чесності з собою, чистоти бачення, перебування тут-і-тепер... та колишня зовсім, тотально, комічно не розуміла цього тексту. весело!

тішуся зі своєї нездатності до категоричності. з неспроможності нарешті підвести підсумок. за 10 років, що розділяють мене-цю від мене-тої, я можливо понабралась деякої приземленості і цей текст тепер в моїх очах містить значну частину абстрактного експериментаторства, жанглювання стереотипами, більше гри ніж викривання суті. в чому моя приземленість? в тому, що не можу вже сприймати його серйозно. АЛЕ... я все ще сумніваюсь. і навіть більше ніж колись в юнності, коли світ хоч виглядав таємничишим, але вимагав від мене більше однозначності. вірю, що і цей мій стан - не крапка...

передумала

сьогодні подумала, що я несправедлива. це ж я, а ніхто інший, шукаю в своїх почуттях недоліки, слабинку, нездійсненість. хіба не я постійно гальмую своїх "обранців" і від переляку від їх наступу придумую ефімерні перешкоди? думала-думала... і вирішила - все відпустити. зрештою, ніхто ж мені не завадить триматись своєї - красивої - версії нашої історії! з миром у серці повернулась додому, відкрила рідер, а там знову шпилька від нього у мій бік. чи я шизофренік? але зберегти той важко здобутий мир тепер важче...

чоловіки - це жінки?

я не провокую... сиджу з розведеними руками і дурнуватою посмішкою...

щоб не перетворювати стосунки на банальну тягучку з аморальними по відношенню до близьких-та-рідних наслідками, ридаючи і не вірячи, що здатна все це втримати, запропонувала більше не спілкуватись. (дурне рішення, примітивно-драматичне, але й ситуація така: щоб не зробив - помилишся). узгодили. постановили. за два тижня (для мене це - два тижня суцільної ломки) пішли смски та дзвінки. я - в ігнор. я тримаюсь. а коли пішло ниття, щоб не допустити його падіння, таки зважуюсь на листа. в досить категоричній формі з вмисними гострими кутами. у відповідь - "жорстокі ігри" на тему "ти - дитина", "я - нещасний супермен", "кохаю іншу". а пізніше ще один - "я не те мав на увазі...грався... більше не потурбую... як захочеш пиши-телефонуй".

і що це? до чого дійшли? а! не спілкуватись. тільки тепер - ЦЕ ВІН СКАЗАВ! а вважається, що це жінки-маніячки завжди хочуть, щоб останнє слово було за ними.

добре, коханий, ти виграв! але якою ціною? це кружляння мене знесилило та зневірило в тобі... who cares anyway

_

тихо-тихо... надобраніч...

Вознесенський про любов

дивлюсь одним оком фільм про Вознесенського. цитата: "Що таке любов? Для поета це легко... Якщо написав вірш - це почуття, якщо поему - це велике кохання, якщо не пишеться нема ні поеми, ні почуттів..."

(я любила...)

предісторія

зрозуміла, що немає сенсу писати історії про почуття, якщо вони не дозріли до більш-менш пристойної форми. болить-крутить-мутить, але почнеш писати - виходить потік слів та емоції, які соромно і нецікаво робити публічними (це я так, звичайно, загнула, що мій блог є публічним:D). я не боюсь показати слабкість, бо саме в цьому відчуваю силу. банально, звичайно, але це правда. те, що хтось може про мене прочитати, навряд можна використати як зброю проти мене. бо я це вилила вже з себе. а в середині - камінь! :) дорогоцінний :)

словом... готуюсь щось таке написати. хай ще помутить...