саня! тримайся. все в тебе вийде. так, складно, так туман в голові і сама не знаєш, куди іти і за що братись. але ти витримаєш. просто перестань боятись. почни хотіти. все і відразу. згадай, що ти добра і талановита. і це тільки твоє життя. і хай воно схопило за горло (а больовий поріг в тебе не дуже, відверто скажем, в розвідку тобі ні-ні) - прослизнеш і виберешся. головне даруй любов тим, хто так любить і залежить від тебе. вони того варті, ти того варта!

рідня

Придумала собі розвагу мазохіста. Заходжу часом на сторінку "вконтакте" своїх родичів і отримую кілотонну порцію агресиву. Доводжу себе до хворобливого стану і виходжу з нього довго, часто за рахунок істерик і гравірування на по-справжньому рідних.
Це ніколи не загоїться. Ніколи. Не має сенсу переказувати дрібні образи, дурниці, які вони верзуть. Цього мотлоху повно і в нашому, і в їхньому медіа-світі. Але ганебно, що мій брат і його дружина ретранслюються це з ентузіазмом птушників. І при тому вважають себе вищими з нас - хохлів, "патріотів", фашистів. Мені соромно за брата, що маючи таку нетерпимість до України, він сидить у Києві та виприскує бруд на все навколо. Я розумію, що він керується логікою, начебто все це "исконно русская земля" і т.п. Але мені здається, що насправді він перманентно перебуває у стані нервозу, гидує, буркотить.
Мораль придумати не можу. Я відчуваю себе сиротою при живій родині, юродивою у колі однодумців. Причому думка в них, здається, дійсно одна на всіх.
Як тут не відчути себе "непонятым гением"?

Пізнати чужий біль не надто важко. Але є ризик забути про свій власний і геть заплутатись. Війна вимагає чорно-білості, особливо коли ти в тилу. Ти мусиш бути за когось. А життя (ще пам'ятається з мирних часів) - різнобарвне, холєра! 

Крутий трейнінг з людяності - говорити без маркерів: людина потрапила під обстріл, родина лишилась без даху над головою, воїн загинув, захищаючи Батьківщину. А тепер підставимо по черзі ті самі наболілі маркування - ополченець/воїн Ато, укроп/сепар, Україна / ДНР тощо. 

Точка зору вирішує все. Але це лише точка зору, Позиція, ідея, незалежно від тривалості її історії, це річ хитка, змінна, залежна від суттєвіших факторів. І не вартує смерті.

Тобто іноді вартує, але це вибір кожного. Я вірю, що є ідеї, за які варто вмирати, але нема таких, за які варто вбивати. 

Я брешу, звичайно. Ідеалізую. Але звучить гарно ж?