ще трохи і свято

Через день Новий рік! Я люблю це свято. Колись в дитинстві цей час був для мене казковим. В центральному магазині полиці заповнювались ялинковими прикрасами. По сірому дощовому місту, свіжому як чистий холст, світились кіоски. Один особливий - з іграшками LEGO, настільки недоступними, що я навіть їх не хотіла, просто зачаровано дивилась на вітрини.
Тепер, у час надлишку, засилля алкашів та пітард, дешевих прикрас на кожному кроці, я все одно зберігаю передчуття дива. Трохи нервів, трохи втоми від приготувань. Але головне не перестаратись. Подарунки готові. Сукню маю. Меню складається. Для відчуття свободи треба розіслати решту вітань майлом та ... заразити Ореста з СвК моїм настроєм.
Люблю їх!

відчуття провини

Знову сварка... Для чого? Думаю, що мені просто бракує елементарної культури. Я не даю близьким дихати. Все має бути по-моєму! І вони не проти. Але мені того мало, і я не лишаю для них особистого простору. Мені дуже соромно. Орест правду говорить: життя таке коротке, не має часу на сварки. Дай йому Боже терпіння.

просто так:
в мого чоловіка найгарніші у світі ноги :)

сюрприз

Вчора був день війни, що почалась не вчора. Спогад: моя мама психує і пилить нетямкуватого тата за черговий кепський подарунок - смердючий лак для волосся вітчизняного виробництва (не певна, що в той час мого далекого дитинства був ще якийсь лак). Я не давала клятви, що ніколи не буду так викручувати руки та нерви - не треба було нічого давати. Як страшне гріховне падіння я сприймала власні капризи щодо тих чи інших кітчевих сувенірів, що часом таки траплялись і таки дратували. НІ! Я - інша. Я ціную увагу та турботу!

І ось Орест черговий раз пропонує разом щось купити, а я на межі істерики доказую, як мені важливо, щоб він постарався і зробив мені сюрприз. Я маю рацію. Треба відкинути лінь, постаратись уважно поспостерігати за коханою, придумати, як за невеликі гроші таки вдати несподіванку, щоб вона наче дитина пораділа.

До речі, про дитинство. Колись ми з братом цілі експедиції влаштовували. Ми завжди знаходити подарунки, які від нас ховали батьки в нашій однокімнатній квартирі. Важливо було не просто знайти цукерки, але і поцупити пару так, щоб ніхто не помітив. 

А тепер, коли я доросла, чи доречно гратись? Особливо, коли наполягання довели до сварки. Компроміси (купити спільний подарунок на всю сім'ю) також відлунюють тиранією. Колись мама сварилась через непрактичні сюрпризи, тепер я сварюсь через їх відсутність. І ми обидві ламаємо чоловіків. 

В мене лише два виправдання:

1. я спонукаю до дії, до уваги, до творчості (за певних обставин та дотримуючись непевної філософії, можна вважати це за плюс)

2. несподівано Оресту таки прийшла ідея, що він мені приготує - цей дитячий вираз обличчя, ця радісна безпосередність хлопчиська, який щось знає, і це таємне знання належить тільки йому у цілому всесвіті... 

Можливо, я трохи маю рацію, коли кажу, що Орест сам себе не знає. Можливо, нам вдасться  пізнатись більше... 

***

Вже півроку пройшло. Ми сумлінно рахуємо час - єдиний спосіб його відчути.
Сьогодні.
Сьогодні я сумлінно псувала всім настрій. Безсонна ніч, жахливі сни, головний біль, пізно встали. А потім репліка Світлани Олексіївни... І почалось... Психанула через те, що треба захищати свій спосіб життя. Тоді зірвався кран! Ціла катастрофа. Всі знервовані. А я одночасно переживала через дурацький кран, через те, що нічого не можемо зробити, що Орест нічого не може зробити, що мені хтось може дорікнути через нехозяйновитого чоловіка і т.п. Зрештою, я не пройшла власний тест на стійкість пере стресовими ситуаціями. Як можна було б себе повести? По-перше, більше мовчати. Запальний характер та капризи інакше не побороти. По-друге, поставитись до проблеми з більшим гумором.
Пишу і думаю, може я все ж таки до себе надто сувора. Адже все що відбувалось, було помножено на головний біль, і необов'язково ставити невтішні діагнози.
От зараз Орест підносити до ліжка всякі смачнюшки і каже, що любить.
ЛЮБЛЮ ЙОГО

Чекаю на нього, тим терпким ниючим чеканням, як завжди. Тільки на відміну від безпідставної тривожної нетерплячки молодості, тепер це не просто туманне навіювання, а чоловік, який ось-ось з'явиться у дверях, пройде високий, трохи зігнувшись, з традиційним "ну-у?"... чмокне і пошкандибає діловито стягувати та розкидати в різні кутки одяг. Як же я чекала на нього! Дорогою прийшлось наробити так багато помилок. Боюсь шкодувати про це, аж раптом без них не було б і його.

Хочу писати. Гостро це відчула, паралельно з відчуттям самотності.
Доволі профанованою стала моя історія про екзистенцію, яка наздогнала мене з Сергієм (ліжко після сексу - двоє-ніби-близьких - самотність). Ця порожнеча вже не лякає. Виявляється пережити якійсь страх - це дійсно позбутись його, або принаймні гарантувати, що наступний раз вже не буде таким яскраво насиченим. Тож тепер порожнеча самотності здається навіть дещо надуманою і штучною. Але її потенційне джерело лежить зараз на подружньому ліжку. І мені зараз треба йти до Нього і щось вдавати. Щоб я не робила - капризувала, виховувала, ігнорувала, любилась - все одно це буде вдаванням. Бо насправді в такі моменти тепер хочеться просто НЕ БУТИ.
Нічого не вирішувати, нічого не виправляти, нічого не розуміти, нічого не визнавати.
І не плакати....
Бо тільки сльози видають, що мені до чортиків хочеться в цьому замкненому колі самотності
хоч би щось ЗМІНИТИ

Мій чоловік наполягає, щоб я повернулась до блогерства. Приємно, що він пишається мною і цінує те, що я робила. Тільки він не знає, що саме вибило мене з активного писання-читання. Зрештою, не знаю цього точно і я. Не збираюсь докопуватись. Але фактом є те, що починати заново важко. Що робити зі стилем, з старими "друзями". Про що писати? Я ніби випала з життя. Хоча воно в реальності було досить інтенсивним. Однак сучасні тепер така, що ненаписаного не існує. Мене не існує вже майже рік. Найбанальніше - розпочати зі звіту. 

Отже, рік почався з гостей. Марія Василівна з чоловіком приїхали на Новий рік і були нашою найприємнішою компанією. Заодно вони стали свідками моїх заручин, розряджаючи своєю присутністю атмосферу і створюючи відчуття великої та теплої родини. Потім в лютому відбувся захист Явлика - чомусь найбільш напруженим він виявився для мене. "Сім струн" в Театрі ім. Чехова. Тоді мій захист. Кажуть, успішний. Документу я ще не отримала, як і відчуття, що я чогось досягла. Нас (кандидатів) надто багато, щоб ставитись до цього статусу надто серйозно. А з іншого боку, я певна, що перевершила саму себе. Та й загалом хочеться вирити тим, хто хвалить. Зразу після захисту я поїхала в Рівне, де ми подали заяву до РАКСУ. З початку року до весілля - це час нервів, ломки і подолання страхів. Як виявилось, страхів в мене було аж занадто. Орест теж дуже переживав. Я мало знала свого чоловіка до весілля, і тому не могла по-справжньому зрозуміти, де в ньому тоді був він, а де той безперервний стрес. Але ми це пережили. Він, дійсно, багато взяв на себе і справився, закривши всі галочки, витримавши всі обов'язкові моменти, щоб потім відкритись мені з любов'ю та довірою, піддатливим наче глина. Він наповнив моє життя. Я тепер боюсь згадувати минуле. Боюсь про щось шкодувати, бо не відомо яка з моїх тупих помилок привела мене до цього щастя. Тепер Орест розслаблений і виглядає щасливим. Ми швидкісними темпами будуємо спільний світ, сплетений зі спільних занять, кодових слів, сварок і жартів. Він - мій найкращий коханець. Я кажу йому це, але мені часом соромно, що були інші-гірші. 

Дещо все ж ніяк не вирішується. Я все ще відчуваю себе ізольованою - мені бракує друзів, я так і не навчилась спілкуватись з людьми. Відштовхую їх, відчуваю злобу. І глибоко переконана, що світ крутиться навколо мене. 

Що мені хочеться: 

ПОДОРОЖУВАТИ з Орестом

КУПИТИ йому машину

Добитись РЕМОНТУ музея

ДИТИНА