сюрприз

Вчора був день війни, що почалась не вчора. Спогад: моя мама психує і пилить нетямкуватого тата за черговий кепський подарунок - смердючий лак для волосся вітчизняного виробництва (не певна, що в той час мого далекого дитинства був ще якийсь лак). Я не давала клятви, що ніколи не буду так викручувати руки та нерви - не треба було нічого давати. Як страшне гріховне падіння я сприймала власні капризи щодо тих чи інших кітчевих сувенірів, що часом таки траплялись і таки дратували. НІ! Я - інша. Я ціную увагу та турботу!

І ось Орест черговий раз пропонує разом щось купити, а я на межі істерики доказую, як мені важливо, щоб він постарався і зробив мені сюрприз. Я маю рацію. Треба відкинути лінь, постаратись уважно поспостерігати за коханою, придумати, як за невеликі гроші таки вдати несподіванку, щоб вона наче дитина пораділа.

До речі, про дитинство. Колись ми з братом цілі експедиції влаштовували. Ми завжди знаходити подарунки, які від нас ховали батьки в нашій однокімнатній квартирі. Важливо було не просто знайти цукерки, але і поцупити пару так, щоб ніхто не помітив. 

А тепер, коли я доросла, чи доречно гратись? Особливо, коли наполягання довели до сварки. Компроміси (купити спільний подарунок на всю сім'ю) також відлунюють тиранією. Колись мама сварилась через непрактичні сюрпризи, тепер я сварюсь через їх відсутність. І ми обидві ламаємо чоловіків. 

В мене лише два виправдання:

1. я спонукаю до дії, до уваги, до творчості (за певних обставин та дотримуючись непевної філософії, можна вважати це за плюс)

2. несподівано Оресту таки прийшла ідея, що він мені приготує - цей дитячий вираз обличчя, ця радісна безпосередність хлопчиська, який щось знає, і це таємне знання належить тільки йому у цілому всесвіті... 

Можливо, я трохи маю рацію, коли кажу, що Орест сам себе не знає. Можливо, нам вдасться  пізнатись більше...