ще трохи і свято

Через день Новий рік! Я люблю це свято. Колись в дитинстві цей час був для мене казковим. В центральному магазині полиці заповнювались ялинковими прикрасами. По сірому дощовому місту, свіжому як чистий холст, світились кіоски. Один особливий - з іграшками LEGO, настільки недоступними, що я навіть їх не хотіла, просто зачаровано дивилась на вітрини.
Тепер, у час надлишку, засилля алкашів та пітард, дешевих прикрас на кожному кроці, я все одно зберігаю передчуття дива. Трохи нервів, трохи втоми від приготувань. Але головне не перестаратись. Подарунки готові. Сукню маю. Меню складається. Для відчуття свободи треба розіслати решту вітань майлом та ... заразити Ореста з СвК моїм настроєм.
Люблю їх!

відчуття провини

Знову сварка... Для чого? Думаю, що мені просто бракує елементарної культури. Я не даю близьким дихати. Все має бути по-моєму! І вони не проти. Але мені того мало, і я не лишаю для них особистого простору. Мені дуже соромно. Орест правду говорить: життя таке коротке, не має часу на сварки. Дай йому Боже терпіння.

просто так:
в мого чоловіка найгарніші у світі ноги :)

сюрприз

Вчора був день війни, що почалась не вчора. Спогад: моя мама психує і пилить нетямкуватого тата за черговий кепський подарунок - смердючий лак для волосся вітчизняного виробництва (не певна, що в той час мого далекого дитинства був ще якийсь лак). Я не давала клятви, що ніколи не буду так викручувати руки та нерви - не треба було нічого давати. Як страшне гріховне падіння я сприймала власні капризи щодо тих чи інших кітчевих сувенірів, що часом таки траплялись і таки дратували. НІ! Я - інша. Я ціную увагу та турботу!

І ось Орест черговий раз пропонує разом щось купити, а я на межі істерики доказую, як мені важливо, щоб він постарався і зробив мені сюрприз. Я маю рацію. Треба відкинути лінь, постаратись уважно поспостерігати за коханою, придумати, як за невеликі гроші таки вдати несподіванку, щоб вона наче дитина пораділа.

До речі, про дитинство. Колись ми з братом цілі експедиції влаштовували. Ми завжди знаходити подарунки, які від нас ховали батьки в нашій однокімнатній квартирі. Важливо було не просто знайти цукерки, але і поцупити пару так, щоб ніхто не помітив. 

А тепер, коли я доросла, чи доречно гратись? Особливо, коли наполягання довели до сварки. Компроміси (купити спільний подарунок на всю сім'ю) також відлунюють тиранією. Колись мама сварилась через непрактичні сюрпризи, тепер я сварюсь через їх відсутність. І ми обидві ламаємо чоловіків. 

В мене лише два виправдання:

1. я спонукаю до дії, до уваги, до творчості (за певних обставин та дотримуючись непевної філософії, можна вважати це за плюс)

2. несподівано Оресту таки прийшла ідея, що він мені приготує - цей дитячий вираз обличчя, ця радісна безпосередність хлопчиська, який щось знає, і це таємне знання належить тільки йому у цілому всесвіті... 

Можливо, я трохи маю рацію, коли кажу, що Орест сам себе не знає. Можливо, нам вдасться  пізнатись більше... 

***

Вже півроку пройшло. Ми сумлінно рахуємо час - єдиний спосіб його відчути.
Сьогодні.
Сьогодні я сумлінно псувала всім настрій. Безсонна ніч, жахливі сни, головний біль, пізно встали. А потім репліка Світлани Олексіївни... І почалось... Психанула через те, що треба захищати свій спосіб життя. Тоді зірвався кран! Ціла катастрофа. Всі знервовані. А я одночасно переживала через дурацький кран, через те, що нічого не можемо зробити, що Орест нічого не може зробити, що мені хтось може дорікнути через нехозяйновитого чоловіка і т.п. Зрештою, я не пройшла власний тест на стійкість пере стресовими ситуаціями. Як можна було б себе повести? По-перше, більше мовчати. Запальний характер та капризи інакше не побороти. По-друге, поставитись до проблеми з більшим гумором.
Пишу і думаю, може я все ж таки до себе надто сувора. Адже все що відбувалось, було помножено на головний біль, і необов'язково ставити невтішні діагнози.
От зараз Орест підносити до ліжка всякі смачнюшки і каже, що любить.
ЛЮБЛЮ ЙОГО