Чекаю на нього, тим терпким ниючим чеканням, як завжди. Тільки на відміну від безпідставної тривожної нетерплячки молодості, тепер це не просто туманне навіювання, а чоловік, який ось-ось з'явиться у дверях, пройде високий, трохи зігнувшись, з традиційним "ну-у?"... чмокне і пошкандибає діловито стягувати та розкидати в різні кутки одяг. Як же я чекала на нього! Дорогою прийшлось наробити так багато помилок. Боюсь шкодувати про це, аж раптом без них не було б і його.

Хочу писати. Гостро це відчула, паралельно з відчуттям самотності.
Доволі профанованою стала моя історія про екзистенцію, яка наздогнала мене з Сергієм (ліжко після сексу - двоє-ніби-близьких - самотність). Ця порожнеча вже не лякає. Виявляється пережити якійсь страх - це дійсно позбутись його, або принаймні гарантувати, що наступний раз вже не буде таким яскраво насиченим. Тож тепер порожнеча самотності здається навіть дещо надуманою і штучною. Але її потенційне джерело лежить зараз на подружньому ліжку. І мені зараз треба йти до Нього і щось вдавати. Щоб я не робила - капризувала, виховувала, ігнорувала, любилась - все одно це буде вдаванням. Бо насправді в такі моменти тепер хочеться просто НЕ БУТИ.
Нічого не вирішувати, нічого не виправляти, нічого не розуміти, нічого не визнавати.
І не плакати....
Бо тільки сльози видають, що мені до чортиків хочеться в цьому замкненому колі самотності
хоч би щось ЗМІНИТИ

Мій чоловік наполягає, щоб я повернулась до блогерства. Приємно, що він пишається мною і цінує те, що я робила. Тільки він не знає, що саме вибило мене з активного писання-читання. Зрештою, не знаю цього точно і я. Не збираюсь докопуватись. Але фактом є те, що починати заново важко. Що робити зі стилем, з старими "друзями". Про що писати? Я ніби випала з життя. Хоча воно в реальності було досить інтенсивним. Однак сучасні тепер така, що ненаписаного не існує. Мене не існує вже майже рік. Найбанальніше - розпочати зі звіту. 

Отже, рік почався з гостей. Марія Василівна з чоловіком приїхали на Новий рік і були нашою найприємнішою компанією. Заодно вони стали свідками моїх заручин, розряджаючи своєю присутністю атмосферу і створюючи відчуття великої та теплої родини. Потім в лютому відбувся захист Явлика - чомусь найбільш напруженим він виявився для мене. "Сім струн" в Театрі ім. Чехова. Тоді мій захист. Кажуть, успішний. Документу я ще не отримала, як і відчуття, що я чогось досягла. Нас (кандидатів) надто багато, щоб ставитись до цього статусу надто серйозно. А з іншого боку, я певна, що перевершила саму себе. Та й загалом хочеться вирити тим, хто хвалить. Зразу після захисту я поїхала в Рівне, де ми подали заяву до РАКСУ. З початку року до весілля - це час нервів, ломки і подолання страхів. Як виявилось, страхів в мене було аж занадто. Орест теж дуже переживав. Я мало знала свого чоловіка до весілля, і тому не могла по-справжньому зрозуміти, де в ньому тоді був він, а де той безперервний стрес. Але ми це пережили. Він, дійсно, багато взяв на себе і справився, закривши всі галочки, витримавши всі обов'язкові моменти, щоб потім відкритись мені з любов'ю та довірою, піддатливим наче глина. Він наповнив моє життя. Я тепер боюсь згадувати минуле. Боюсь про щось шкодувати, бо не відомо яка з моїх тупих помилок привела мене до цього щастя. Тепер Орест розслаблений і виглядає щасливим. Ми швидкісними темпами будуємо спільний світ, сплетений зі спільних занять, кодових слів, сварок і жартів. Він - мій найкращий коханець. Я кажу йому це, але мені часом соромно, що були інші-гірші. 

Дещо все ж ніяк не вирішується. Я все ще відчуваю себе ізольованою - мені бракує друзів, я так і не навчилась спілкуватись з людьми. Відштовхую їх, відчуваю злобу. І глибоко переконана, що світ крутиться навколо мене. 

Що мені хочеться: 

ПОДОРОЖУВАТИ з Орестом

КУПИТИ йому машину

Добитись РЕМОНТУ музея

ДИТИНА