Хочу писати. Гостро це відчула, паралельно з відчуттям самотності.
Доволі профанованою стала моя історія про екзистенцію, яка наздогнала мене з Сергієм (ліжко після сексу - двоє-ніби-близьких - самотність). Ця порожнеча вже не лякає. Виявляється пережити якійсь страх - це дійсно позбутись його, або принаймні гарантувати, що наступний раз вже не буде таким яскраво насиченим. Тож тепер порожнеча самотності здається навіть дещо надуманою і штучною. Але її потенційне джерело лежить зараз на подружньому ліжку. І мені зараз треба йти до Нього і щось вдавати. Щоб я не робила - капризувала, виховувала, ігнорувала, любилась - все одно це буде вдаванням. Бо насправді в такі моменти тепер хочеться просто НЕ БУТИ.
Нічого не вирішувати, нічого не виправляти, нічого не розуміти, нічого не визнавати.
І не плакати....
Бо тільки сльози видають, що мені до чортиків хочеться в цьому замкненому колі самотності
хоч би щось ЗМІНИТИ